Захисники носять іграшку з собою, бо вона їх береже. Історія ветеранки, яка стала майстринею

Переселенці? Ні, роботи для вас немає

Я мобілізувалася у 2014-му році. Тоді, коли росія вперше атакувала нашу країну. Це не трапилося миттєво чи за один день. Цьому передувала низка подій, таких як Революція Гідності, вороже вторгнення і скрутне становище у житті. 

Під час Майдану я волонтерила й спілкувалася з багатьма військовими, які одразу ринулися захищати кордони України. У мене було троє дітей, які з моєю мамою залишалися у Луганську до моменту, поки там перестало бути безпечно. Спершу мама не погоджувалася виїжджати, думала, що нічого не буде, але згодом мені таки вдалося вмовити її, й вони вже тікали з-під обстрілів.  

Скажу відверто, у той час ставлення до переселенців було не дуже позитивним. М’яко кажучи. Ми жили у пансіонаті у Пущі-Водиці, що на Київщині. І якщо з житлом ще пощастило, то от з роботою – ні. Влаштуватися бодай кудись здавалося просто неможливим.

Служба накладає сильний відбиток

Увесь цей час я продовжувала допомагати з гуманітарною допомогою батальйону «Айдару». Одного разу, коли ми до них приїхали, я побачила – роботи багато, її потрібно комусь робити. Тоді й запропонувала свою поміч, але виключно за умови офіційного влаштування, бо ж маю дітей. Варто одразу сказати, що всі, хто були раніше, й ті, хто є зараз у батальйоні, – це велика родина. 

Я приїхала й буквально за кілька днів мобілізувалася. Як і під час Революції Гідності, так і на службі у батальйоні, я опікувалася забезпеченням бійців. Тобто все, що стосувалося волонтерки, амуніції, гуманітарної допомоги, лягло на мої плечі, але вже в новому амплуа. Я стала військовослужбовицею. 

Вже зараз я можу сказати, що цей досвід не зрівняти ні з чим. Служба накладає свій сильний відбиток. Моє коло спілкування звузилося до волонтерів, військових і тих, хто бодай якось дотичний до армії. Цивільним людям важче пояснити, їм складніше зрозуміти, що відбувається на фронті.

На той момент жінок серед військових було не так багато, як от вже у 2023-му році. Тоді дівчата робили все, аби їх сприймали на тому ж рівні, що і чоловіків. Ніхто не хотів «поблажок». Думаю, що через це хлопці сприймали мене, хто як подругу або сестру, а хто мав намір симпатизувати. Втім, для мене це не було проблемою, адже я собі встановила конкретні умови свого перебування у батальйоні.

Рік служби й демобілізація 

Не спрацювали ці «умови» лише для мого майбутнього чоловіка. Під час служби він доволі довго намагався отримати хоча б трохи моєї уваги і врешті йому це вдалося. Бували дні, коли він просто сидів поруч, поки я працювала. Врешті мої «стіни» рухнули і нині, на щастя, ми досі разом. Разом демобілізувалися, разом пережили усі негаразди, які спіткали нас на шляху, разом ухвалили рішення про його подальшу службу з 24-го лютого 2022-го року. 

Я відслужила рік – до літа 2015-го року. Після чого вирішила, що настав час демобілізуватися. Зізнаюся, що мені було важко перебувати у батальйоні, спершу знайомитися з хлопцями, потім ставати друзями, а згодом втрачати декого з них. Тоді, коли «Айдар» лише формувався та й українська армія загалом, про загиблих ми повинні були повідомляти самостійно. Зараз цим займаються люди з військкоматів.

Як повідомити про загиблого сина – матері, чоловіка – дружині, а брата – сестрі? А якщо ви ще й знайомі? Бо я була знайома з багатьма. Такі звістки приносити не просто складно, це надзадача. І щоразу я проживала ці моменти разом з тими, кому мені доводилося повідомляти про загибель близької людини. Я не могла та не можу досі взяти й «відпустити» такі ситуації.

«Нормально» завжди відрізняється за інтонацією

Попри те, що я не була безпосередньо на бойових завданнях, я достатньо близько відчула, що таке війна у тому ж Щасті. Тому зараз я достатньо чітко розумію, що відбувається, коли мій чоловік говорить, що все «нормально» на фронті. 

«Нормально» завжди відрізняється за інтонацією. Інколи це і справді нормально, але частіше – це далеко не те, про що говорять на телебаченні й пишуть у соцмережах. Мій досвід дає про себе знати у такі моменти, і з цим вже нічого не вдіяти. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми з чоловіком, так би мовити, сіли за стіл переговорів. Він ветеран, я – також. Я знала, що мушу його відпустити, попри цілковите розуміння, що таке війна та які наслідки можуть бути. Адже в той самий час я усвідомлювала, що він не зможе бути спокійно вдома, знаючи, що коїться у його країні. Ми вирішили, що він знову бере до рук зброю, а я залишаюся з дітьми. 

«Можна замовити?». А чого не можна? Звісно, можна!

Єдине, що мене рятує від нервів – це монотонна робота руками. На щастя, колись я побачила в інтернеті відеоролик в якому показували, як плести іграшки. Тоді у мене якраз не було роботи, а у кума народилася дитина. Малечі обов’язково потрібно було щось подарувати, а ситуація була дійсно скрутною, і така іграшка могла б стати гарним подарунком. До того ж мені завжди подобалося щось створювати.

Пригадую, як тоді ще подумала: «У мене ж руки ростуть з правильного місця, хіба я не зможу зробити таку іграшку?». Знайшла все, що було потрібно для першого виробу й спробувала. У мене все вийшло! Іграшка усім сподобалася.

Тоді я опублікувала фотографію іграшки на своїй сторінці у соцмережах, а мені одразу написали: «Можна замовити?». А чого не можна? Звісно, можна! До сьогодні у мене немає ані магазину, ані окремої сторінки для продажу, але мої іграшки довго вдома не живуть. Як і тоді, мені достатньо закинути фото готового виробу на свою сторінку – його вже замовляють.

Раніше я часто не розповідала про те, що я військовослужбовця і маю «УБД». Бо далі завжди лунали питання про те, що я там забула, нащо пішла і як жінка може бути корисною у війську. Мені було неприємно. Після того, як кілька разів опеклася, більше намагалася про це не розповідати. 

Але нещодавно у громадському транспорті, коли чоловік показав посвідчення, я теж показала і кондукторка нам подякувала. Такого раніше не було.