Как киевская журналистка “на коленке” создала сайт, аналогов которого нет в Украине, - ИНТЕРВЬЮ

Киевская журналистка Ирина Салий пишет материалы, которые цитируют многие центральные СМИ. Она делает то, на что не хватает времени и терпения другим украинским медийщикам - ходит на судебные заседания.

Статьи о судах Ирина выкладывает на простой платформе с бесплатным хостингом - свой “Судовий репортер” она создавала без стартового капитала и спонсора. Журналистка уверена: главное не внешняя картинка, а наполнение. Аналогичных профильных СМИ, которые писали бы только о судебных заседаниях, в Украине нет.

44.ua выяснил, как создательнице “Судебного репортера” удалось его монетизировать, почему она выбрала такую тему, и что планирует делать дальше со своим необычным СМИ.

“В школі я продавала свою газету по 2 гривні, і школярі реально готові були за неї платити”

Я хотіла бути журналістом ще зі школи. В 10 класі я цілий рік видавала шкільну газету - вона була на двох листах А4 - і продавала її по 2 гривні. Школярі реально за неї платили.

Моя “доросла журналістика” почалась з сайту “Наші гроші”. Я туди прийшла ще зовсім зеленою, але за три роки навчилась орієнтуватись в різноманітних реєстрах.

Після зміни влади Генеральна прокуратура почала шерстити тендери, що проводились при Януковичі. Я подумала, що непогано було б фіксувати, чим це все закінчується.

Врешті почала моніторити реєстр судових рішень, але на суди тоді ще не ходила.

У 2017 році відбувався суд по Насірову, і я пішла тоді в Солом'янський суд не як журналіст, а як допитливий громадянин. Мені було дуже цікаво, писала пости в Фейсбуці. І у мене вже тоді з’явилась думка, що я хотіла би займатись саме судами.

Потім 8 місяців я пропрацювала на “Цензорі”. Але це був не зовсім мій формат, я хотіла писати для більш вузької аудиторії. Тоді в Україні не було видання, яке б писало про суди. В грудні 2017 я створила таке видання сама. 

Я тоді збиралась працювати фрілансером, але коли ти слідкуєш за якоюсь справою, відправляти тексти по ній в різні видання - нелогічно. Вони мають бути десь в одному місці, щоб людина могла читати це з продовженням, як серіал. 

14 грудня обирали запобіжні заходи для підозрюваних у справі Каськіва. Я тоді була на суді, прийшла додому і написала велику статтю.

Спитала у декількох видань, але ніхто особливо не зацікавився. Тоді я вирішила взяти і просто опублікувати це у себе на Фейсбуці.

Один мій френд прочитав і сказав, що його організація би це поширила, але якось незручно посилатись на Фейсбук, краще було б закинути це на якийсь сайт. І я тоді буквально за 15 хвилин знайшла першу ліпшу платформу і створила щось типу сайта з однією статтею.

Матеріал зайшов дуже добре. Через кілька днів я заплатила 10 євро і прикрутила до цього сайту домен. Так з'явився "Судовий репортер". Це було у грудні 2017 року. 

"Сучасні ЗМІ починаються з того, що створюють красивий дорогий сайт, але мало думають про якість його наповнення. Я зробила навпаки"

Раніше я теж думала, що хороша назва і красива верстка - це дуже важливо. Але в Україні вже існує багато дуже красивих, але абсолютно некорисних ідентичних сайтів. Я зробила навпаки. 

Наразі мій сайт знаходиться на абсолютно безкоштовній платформі, за хостинг я нічого не плачу. Можливо, колись я зроблю його зовні кращим. Але на мій погляд, це не критично. Головне - наповнення, а не обгортка.

Наразі у сайта два джерела монетизації - це платна розсилка анонсів судових засідань і краудфандінг. 

Ще працюючи в "Цензорі" я складала собі розклад роботи на тиждень - всі вихідні передивлялась розклади судів і виписувала собі найцікавіші засідання, на які варто було б сходити. А потім подумала - багатьом виданням було б це корисно, чому б не зробити платну розсилку таких анонсів? Тим більше, що я сама не можу встигнути сходити на всі цікаві засідання.

Свого часу я б і сама була не проти комусь платити за те, щоб для мене промоніторили справи. Я би таке купувала, бо це економило б мій час.

На мою розсилку активно підписуються окремі журналісти, цілі редакції та телеканали. Наприклад, одним з перших підписався телеканал “Інтер”.

Розсилка судових справ - це така табличка сторінок на 12-15, з адресами, іменами суддів, коротким описом справи та датою засідання.

Далеко не всі резонансні суди прокуратура та НАБУ анонсують. Є дуже цікаві справи, про які вони не повідомляють. Чому вони цього не роблять - цікаве питання.

В будь-якому випадку, довіряти державним органам і очікувати, що вони про все повідомлять - з точки зору журналіста нерозумно.

Розсилка - це добре, бо це стабільний дохід, і цей дохід постійно зростає, при одній і тій же кількості зусиль. 5-10 людей додалось, і надходження збільшились, але я при цьому роблю ту саму роботу. З іншого боку, ця ніша не є невичерпною. Бо на розсилку підписуються, в основному, ЗМІ, а їх не так і багато. 

Що стосується краудфандінга, то за 6 місяців сайт заробив близько 25 тисяч. Пожертви були від 50 гривень до 5100 одним платежем. Причому, платіж був анонімний - не знаю, від кого.

Ці гроші я в першу чергу витрачаю на рекламу в Фейсбуці, щоб підтягувати нових читачів.

"Не моя місія - робити так, щоб суддя боявся. Суддя має бути незалежним"

Я не вважаю, що місія журналіста - впливати на суд. Звісно, коли судді бачать, що за ними слідкують, то вони висловлюються обережніше. Але мені найменше хочеться, щоб на мою присутність хтось зважав і від цього фільтрував свої слова.

Не моя місія - робити так, щоб суддя боявся. Суддя має бути незалежним. 

У нас деякі активісти, які нібито на стороні добра, дозволяють собі говорити речі типу “Підіть полякайте суддю”. Це ненормально. На суддю неможна тиснути.

Чому ходити на суди важливо? Бо у нашого суспільства дуже коротка пам'ять. Про будь-яку гучну тему говорять кілька днів, хай тиждень. Далі тема забувається, ніхто вже не стежить, чим все закінчилось. 

По-хорошому, щоб якась справа не була забута, достатньо одного журналіста, який би за нею стежив. Більшість справ у нас взагалі нормально не висвітлюється. 

На суд по Януковичу ходять більше, ніж потрібно журналістів, і пишуть більше, ніж потрібно видань. А є такі справи, про які ніхто нічого не говорить.

Наприклад, справа судді Алли Пригунової, яку судять за хабарництво. Ця справа навіть в розкладі інколи не з'являється - тобто щоб навіть просто дізнатись, коли ця справа буде слухатись, треба ходити з засідання в засідання, або постійно передзвонювати в суд.

"Коли Насірову в суді повертали паспорти, в залі суду з журналістів була тільки я" 

Є об’єктивні причини, чому журналісти не ходять на суди. Це часозатратна справа, а людей в редакціях мало. Судові засідання відбуваються дуже нестабільно. То суддя захворів, то адвокат не прийшов.

Засідання може відкладатись 5 разів поспіль. Тобто протягом року може не відбутись жодного засідання.

А поїхати на суд в межах Києва - це дві години часу, як мінімум. Якщо засідання не відбулось, виходить що ти просто даремно витратив час. Тому я розумію, що нормальний редактор каже - ну його нафіг. 

Але часом так може статись, що щось відбудеться цікаве. Наприклад, недавно Насірову повернули паспорти - і в залі не було ніяких журналістів та камер, я одна. Тоді мої фотографії опублікували усі центральні ЗМІ. Наступного разу на суд приїхало 5 камер, але нічого цікавого не відбулось.

Це своєрідна лотерея. 

Наприклад, наразі передають справу до суду, в якій фігурує хабар в 5 мільйонів доларів. Ці всі гроші, як доказ, мають привезти до судової зали. Не уявляю, як це виглядатиме, але сфотографувати суддів за перерахунком цих грошей буде дуже цікаво.

Проте рахувати їх будуть років через півтора. До того часу “Судовий репортер” має ще існувати. А для цього треба думати вже зараз - як його розвивати далі. Я вже навіть відмовилась від думки взяти когось ще в штат, але хоча б я сама повинна мати можливість працювати і жити з цього.

"Я почала ходити в суди з березня минулого року, і ще жодного вироку не застала"

Недавно в суді допитували свідка в справі “діамантових прокурорів”. Зараз вже навіть мало хто пам'ятає, хто такі "діамантові прокурори", але три роки тому новини про них були досить гучними. У заступника прокурора Київської області тоді знайшли 100 діамантів. Це була, по суті, перша корупційна справа про топ-посадовців після Революції гідності.

Затримання відбулось у 2015 році, вироку до сих пір немає. За весь минулий рік, по суті, в цій справі нічого не просунулось. 

Чому так відбувається? 

Бо у нас дуже мало суддів, і вони дуже навантажені. У кожного сотні справ, і фізично неможливо призначати засідання частіше, ніж раз на декілька місяців. Буває, що суд призначений, а адвокати, або прокурори не приходять. Або не з’являються свідки. Зрештою може бути так, що захворів суддя. Або треба терміново когось арештувати, і суддя відсуває всі інші справи.

А це тільки перша інстанція. А потім кожен має право оскаржити в апеляції. А потім в касації. Словом, це дуже довгий процес. 

У справі Насірова вже близько півроку читають обвинувальний акт. Це 700 сторінок, ще навіть половину не прочитали.

Читають його в повному обсязі. Можна було прочитати в короткому, але це його право, і право його захисників - вимагати, щоб читали в повному. 

Є популярна думка, що у нас всі суди куплені, а судова система повністю корупційна. Але мене немає відчуття тотальної зради. Бо я часто бачу, що наприклад не прийшов адвокат, і засідання відклали. Не тому, що суддя не захотів його розглядати, а тому що об'єктивно він не може провести засідання, бо це буде порушення права на захист. Я мушу позайматись цим ще пару років, щоб робити якісь висновки про судову систему в Україні.

Я почала ходити в суди з березня минулого року, і ще жодного вироку не застала. Сподіваюсь, я доживу до того часу.

"Кожна судова справа - це цілий роман" 

Я не моніторю всі справи, бо їх занадто багато. Мене цікавлять корупційні справи, економічні злочини, незаконні тендери.

Є пару судів, які вибиваються з цієї тенденції. Наприклад, справа полковника ЗСУ Без’язикова. Він 2 роки був в полоні “ДНР”, а тепер вже півтора роки сидить в нашому СІЗО. Його звинувачують в державній зраді - що начебто він будучи в полоні, перейшов на бік “ДНР” і працював там в розвідці, передавав їм інформацію про українських військових.

Наразі там тільки досліджені документи, а скоро почнуться допити свідків. Свідчити будуть інші колишні військовополонені, які начебто бачили, що він співпрацював з “ДНР”. А також будуть свідчити бойовики “ДНР”, які були у нас тут засуждені. Це все дуже цікаво.

Інша справа, яка не вкладається в загальний ряд - це справа колишнього патрульного поліції Києва Олійника. Він був на патрулюванні і намагався зупинити машину, яка їхала з перевищенням швидкості. Машина не зупинялась, тому по ній відкрили вогонь. Врешті застрелили пасажира цієї машини - 17-річного хлопця.

Цікаво, що нібито водій і пасажири цього авто були п'яні і під наркотиками, а цей хлопець був абсолютно тверезий. Він просто підсів дорогою до знайомих, які мали його підвезти. Але так сталось, що загинув саме він.

Патрульний на суді каже, що це сталось ненароком, і він нічого такого не хотів, нікого не мав наміру вбивати.

Ситуація дуже дивна і неоднозначна. Такі справи дають журналістам можливість написати щось справді цікаве. Але у нас немає журналістів, які зробили собі на цьому ім'я. Бо редакції не можуть собі дозволити мати журналіста, який писав би тільки про суди.

Кожна справа - це окремий роман, але за участі не вигаданих, а реальних людей. 

Коли якийсь такий суд завершиться, можна буде написати великий грунтовний текст - за підсумками багаторічних судових засідань. Але в Україні немає жодної редакції, якій я цей текст продам - ніхто мені просто таку суму не заплатить. Тож такий текст я зможу написати тільки для "Судового репортера". 

Записала Тетяна Гонченко