Про сина казали: «Святік – дурний, не гуляй з ним». Історія матері дітей з інвалідністю, яка відкрила центр раннього розвитку

Ольга – мати двох діток з аутизмом. Такий діагноз міг би деморалізувати її, та натомість – змотивував робити світ кращим. Жителька Київщини, учителька за професією, зізнається: про інклюзію лише чула, і з такими дітьми не працювала. Тому вирішила набратися досвіду, аби потім віддати всю себе вихованню синочків. А щоб соціалізувати їх, Ольга навіть створила власний центр раннього розвитку. Там – усі на рівні, без «нормальних» і «таких» дітей.

Відкрила дитячий центр заради сина

За фахом я вчителька початкових класів. У школі працювала 12 років, доки не пішла у декрет. Так сталося, що у мене народився хлопчик з інвалідністю. Вперше я почула це страшне слово «аутизм», коли Святославу було два роки. Для мене цей діагноз був дуже болючим. Тоді про нього ще дуже мало знали, ніхто про це в голос не говорив.

Я відчувала, що мені бракує досвіду виховання особливої дитини. Тому вирішила трішки змінити фах і спробувати себе у ролі виховательки.

Найперше, що мені порадили лікарі – соціалізація дитини. Потрібен був дитячий садок. Але його, такого маленького, ще ніхто не хотів туди брати. Значить що, треба шукати інший вихід. Тому я вирішила відкрити власний простір у нашому Василькові – Центр раннього розвитку дітей. Зараз у мене вже двоє діток з інвалідністю і багато вихованців.

Дітей з інвалідністю не завжди приймає соціум

Взагалі з інклюзією важко, особливо у невеликих містах, як от наше. Люди, коли чули слово «інвалідність», вжахалися, ніби це якийсь вірус. Доки Святік рік ходив у садок, і ніхто не знав про його особливість, було все добре. А коли нам дали «інклюзію», мені в соцмережі батьки почали писати скільки бруду. Ви уявіть: вимагали, щоб я забрала свою дитину, бо ще «повітряно-крапельним шляхом хвороба передасться» їхнім діткам. Я мовчки це «ковтала», бо розуміла, що нічого не доведу.

Коли у садку зʼявляється дитина з інвалідністю, її багато хто (особливо батьки інших дітей) розглядають ніби під мікроскопом. Чи чисті та обрізані в неї нігтики, чи гарненько вона одягнена, чи вимите і причесане в неї волосся. А скільки я чула від батьків, які казали своїм дітям, що «Святік – дурний, не гуляй з ним».

Думаю, це головна причина, чому батьки ведуть дітей у садки, школи та класи без інклюзії та замовчують їхню особливість. Мовляв, «Не хочемо ставити ярмо на дитині». Але ж кому від того краще? Дитині точно ні, бо вона не встигає за однолітками, й останнім не пояснюють, чому поведінка цієї дитини може відрізнятися.

За час «ходіння» старшого сина у садок я дійсно багато наслухалася і натерпілася. А тепер Всеволод йде туди ж, і я трохи хвилююся.

Добре, що зараз вже інклюзія більш популярна, ніж раніше. Про це говорять батькам, працювати з такими дітками навчають вихователів і вчителів. Може, і далі будемо рухатися вперед – до усвідомлення того факту, що немає «таких» і «звичайних» дітей, адже всі однакові та рівні.

Перш ніж запускатися, вчилася підприємництва

Відкрити власну справу я змогла за підтримки «СОС Дитячі Містечка», а перед цим проходила навчання. Нам розповідали, як правильно починати бізнес, ділилися власним досвідом. Потім у межах гранту я придбала для студії наповнення: килимок, проєктор, принтер, матеріали для рукоділля.

Центр, який я відкрила, став особливо актуальним для дітей, на зростання яких спершу припав локдаун, а потім і повномасштабне вторгнення. Через закриття садків їм бракує соціалізації, і ми надаємо її повною мірою.

Вчимо дітей, що помилятися – це нормально

До нас приходять дітки 4-5 років. Тут вони спілкуються, вчаться ділитися смаколиками, які їм батьки кладуть у тари, обмінюватися іграшками. Бо спершу, коли діти приходять, вони знають тільки слова «хочу» і «дай». А ми вчимо, як правильно попросити, як бути чемним і самому ділитися.

Також дітки вчаться вирізати ножицями, бо для багатьох це проблема: вони не вміють їх тримати. Навчаємо малюків й правильно тримали олівці, ручки, пензлики, щось обводити та розмалювати.

«Я зробив помилку», – буває, скаржаться. «Нічого страшного, – відповідаю, – Ми зараз виправимо». Деякі діти лякаються, коли у них щось не виходить. Тут, у студії, на них ніхто не кричить, але, можливо, вдома… Словом, ми вчимо дітей, що помилятися – це нормально.

Вони такі щирі, відверті. Розказують, де вони були, що робили. Я б сказала, що у нас «студія добра» чи «студія спілкування».

Звуки вибухів? Та ні, це щось інше

Повномасштабна війна для нас почалася одразу з потужних обстрілів. Ми живемо за три кілометри від місця, де тоді почалися бої. Я просто бачила у небі, як одне за одним щось летить. У мене була паніка. Я зібрала дітей, але ми лишилися в будинку – боялася, що просто не дійдемо до укриття. Війна і на дітях, і на нас залишила «гарний» відбиток. Я їх намагалася трішки відволікти від того.

З батьками ми все проговорили наперед: якщо тривога – дітей потрібно швидко забрати. Але був випадок, коли мама дитини була на роботі в момент початку обстрілів і не встигала швидко прийти. І дитина мені каже: «Щось бахкає». «Це, – кажу, – з СТО звуки, там ремонтують машину». Їй було страшно, але і мені не менше. Я відволікала увагу дівчинки як могла, доки не прийшла її мама.

Свята в центрі ми підлаштовували під графіки відключень. Вечірка до Нового року була взагалі «цікава». Ми запланували її на 29 грудня, але були сильні обстріли Києва, тому перенесли на наступний день. Основну частину з дітьми ми встигли провести, а як тільки почали працювали аніматори світло згасло. Добре, що в них була колонка. Так і продовжили у напівтемряві.

Створюю добріший світ

Мені б хотілося, аби українці стали більш освіченими у питаннях інклюзії. Щоб нарешті перестати тикати пальцем на дитину з інвалідністю та виганяти її з приміщення (як було у нас). Щоб суспільство дійсно сприймало всіх на рівні.

Зараз триває війна, і, на жаль, стає все більше військових, які також отримують інвалідність внаслідок поранень. І є дуже багато дітей, які постраждали від війни. Ми мусимо почати розуміти, що є такі люди, і вони потребують більше уваги та турботи. Я хочу, щоб світ став добрішим. Це моя мрія.