Перше відділення:
Жінки у ре мінорі
на музику Й.С. Баха, концерт №1 для клавіру з оркестром/ре мінор, балет на 1 дію
Завіса відкриває сцену, і виявляється, що геть уся трупа - так-так, і хлопці також - одягнені у добре скроєні сірі сукні, що нагадують вбрання праль усіх часів до винаходу пральних машин. Ці пралі зайняті надзвичайно важливою справою: відтирають і відшкрябують, вибивають і виполіскують якісь невидимі часточки бруду зі свого одягу. Аж ось з'являється клапоть червоної тканини. І одна з праль приймає її як виклик.
Це вистава про здатність ризикувати, кохати, мужньо виходити з середовища (яке, звичайно, чинить опір до останнього) - й водночас про жіночність, якій пощастило розкритися і зустрітися зі справжньою благородною чоловічою мужністю: дует солістки і соліста в ці хвилини захоплює надзвичайно. І здається, ніби це історія однієї унікальної свавільної дівчини серед усіх «сірих куриць» (які, до речі, утворюють на сцені надзвичайно складну і дисципліновану геометрію ліній і фігур). Проте ре-мінорний клавірний концерт Баха - точно не про розподіл гендерних стереотипів.
Тож справа не в тому, що на афіші написано «жінки». А у тому, що доля будь-якої яскравої людини заслуговує на найкраще, як і доля будь-якого яскравого явища та доля будь-якого сильного натхнення. Адже сіра метушня й усіляка «суєта суєт» ненавидить його сильніше за бруд. Але той червоний клапоть неодмінно з'являтиметься знову і знову та бентежитиме ще когось.
Друге відділення:
Довгий різдвяний обід
за мотивами п'єси Торнтона Вайлдера, на музику А. Вівальді, балет на 1 дію
Серед балетних вистав небагато знайдеться таких, де немає розподілу персонажів на головні, другорядні й «масовку»-кордебалет. У «Довгому різдвяному обіді» кожна роль - яскраве соло з неповторним малюнком, так само, як у численній родині з декількох поколінь. Де б не блукали її мешканці, якої долі людьми б не були - на Різдво обов'язково збираються довкола стола з запеченою індичкою, ще й, бува, приводять з собою когось.
Нових людей до сім'ї впускає служниця з виразною посмішкою на усі 32 зуби. Й вона ж супроводжує членів родини «на вихід». Повсякчас в одному напрямку - навпроти годинникової стрілки. «Це не ми проживаємо життя - життя проживає нас», як каже хтось в іншому творі американця Торнтона Вайлдера, за мотивами п'єси якого йдеться у цьому хореографічному сюжеті. Про плин часу нагадують і знамениті «Пори року» Вівальді - усі 12 частин чотирьох концертів для скрипки з оркестром.
Але ж у сюжеті не може бути взагалі без підпорядкування, тому спробуємо здогадатись: чому служниця з тацею єдина, хто може виходити і входити в усіх напрямках і щоразу повертатися?